Не кожна альтернативна історія про Бетмена справді пропонує новий погляд на персонажа. «Бетмен. Фатум, що спіткав Ґотем» не просто переносить Темного лицаря в іншу епоху чи інші декорації, а змінює саму природу його світу. Майк Міньйола та Річард Пейс будують історію, у якій ґотична атмосфера Ґотема природно переплітається з космічним жахом Говарда Лавкрафта, а результат виходить напрочуд цілісним.

 

Про що цей комікс

Історія починається далеко від Ґотема — серед антарктичної криги, де одна експедиція знаходить дещо таке, чого людству краще було б ніколи не турбувати. Повернення Брюса Вейна додому стає лише початком значно масштабнішої трагедії.

 

Звичний детективний підхід тут майже не працює. Чим глибше Бетмен занурюється в розслідування, тим очевидніше стає, що перед ним ворог, для якого людська логіка, фізична сила чи навіть страх не мають жодного значення.

 

Що робить історію особливою

Найбільша сила «Бетмен. Фатум, що спіткав Ґотем» полягає саме в тому, наскільки органічно автори поєднали дві абсолютно різні міфології. Якби прибрати звичних персонажів DC, історія однаково могла б працювати як самостійний горор про прокляте місто, стародавні культи та істот, які існували задовго до людської цивілізації.

Втім саме Ґотем додає всьому цьому нового виміру. Його темні провулки, мовчазні маєтки, Аркем і численні родинні таємниці давно нагадували декорації класичного лавкрафтівського жаху. Тут складається враження, ніби під знайомим містом завжди існувало ще одне — значно старіше, холодніше й голодніше.

 

Переосмислення знайомих героїв

Особливо цікаво спостерігати за тим, як автори працюють із добре відомими персонажами. Джеймс Ґордон, Освальд Кобблпот, Талія аль Гул, Рас аль Гул, Гарві Дент, Плющ та інші не виглядають випадковими камео. Вони нагадують викривлені відображення своїх класичних версій, але при цьому залишаються впізнаваними.

Найкраще це помітно на Барбарі Ґордон. Її образ медіума стає дуже вдалою інтерпретацією Оракула, де сама назва перестає бути лише псевдонімом і набуває буквального значення. Не менш моторошно виглядає й трансформація Гарві Дента, яка виводить знайому тему подвійності на значно трагічніший рівень.

 

Атмосфера сильніша за логіку

Попри численні переваги, історію складно назвати бездоганною. Подекуди вона рухається швидше за законами сну або гарячкового марення, ніж за чіткою драматургією. Мотивація Брюса Вейна не завжди здається достатньо переконливою, а окремі сюжетні переходи залишають більше запитань, ніж відповідей.

Втім саме ця недомовленість добре відповідає природі космічного жаху. Лавкрафтівські історії рідко прагнуть усе пояснити. Вони залишають прогалини, які поступово заповнює уява читача.

 

Малюнок, який пахне вогким каменем

Трой Ніксі дуже точно відчуває атмосферу цієї історії. Його стиль не перетворюється на спробу копіювати Майка Міньйолу, хоча вплив останнього легко впізнати.

Ґотем виглядає грубим, задушливим і непривітним. Монстри не намагаються бути ефектними — вони викликають дискомфорт самим своїм існуванням. Старі будівлі, темні провулки й занедбані інтер'єри буквально випромінюють вогкість, пил і давні таємниці, які давно мали залишитися похованими.

 

Екранізація

Цікаво, що у 2023 році історія отримала й повнометражну анімаційну адаптацію від Warner Bros. Стрічка досить близько передає основні події коміксу, хоча й скорочує окремі сюжетні лінії та дещо інакше розставляє акценти. Як самостійний анімаційний горор у всесвіті DC він працює цілком добре, але саме на сторінках коміксу ця історія звучить значно сильніше. Малюнок Троя Ніксі, густа атмосфера й відчуття невідворотного космічного жаху створюють той настрій, який анімації відтворити повністю так і не вдалося. Якщо після читання захочеться ще раз повернутися до цього похмурого світу, мультфільм стане гарним доповненням, але не заміною першоджерелу.

 

Кому сподобається

Цей комікс варто рекомендувати читачам, які люблять сміливі альтернативні версії супергероїв, атмосферний горор і творчість Майка Міньйоли. Також він буде цікавим шанувальникам Лавкрафта, адже використовує його міфологію не як декоративний елемент, а як повноцінний фундамент усієї історії.

 

Тим, хто очікує класичного детективного Бетмена або традиційного супергеройського екшену, ця історія може здатися незвичною. Тут головну роль відіграють атмосфера, приреченість і відчуття неминучої катастрофи.

 

Висновок

«Бетмен. Фатум, що спіткав Ґотем» — одна з тих альтернативних історій, які не експлуатують знайомого героя, а справді переосмислюють його міфологію. Майк Міньйола та Річард Пейс не руйнують образ Темного лицаря заради ефектного експерименту, а знаходять для нього світ, у якому він звучить несподівано природно.

Попри окремі сюжетні нерівності, історія залишає сильне післясмакове відчуття давнього фатуму, що невідворотно наздоганяє всіх мешканців Ґотема. А фінал лише підкреслює головну думку: іноді найстрашніше чудовисько — не те, що приходить з темряви, а те, ким доводиться стати, щоб цю темряву зупинити.